Різке подорожчання нафти зробило виробництво біодизеля в Україні економічно привабливішим на папері, але реальна переробка ріпаку та виробництво пального вітчизняного виробництва стримується низкою бар’єрів
Про це розповідає AgroWeek
Світові ціни на нафту, які в середині березня перевищили $100 за барель, і подорожчання дизпалива у мережах АЗС змушують по-новому оцінювати потенціал ріпаку як сировини для біодизеля. Попит на ріпак і ріпакову олію в ЄС зростає, а ціни на матеріал на європейських біржах підвищуються. Водночас для України перехід від експорту насіння та олії до масштабного внутрішнього виробництва біодизеля ускладнюють економічні й податкові умови.
Потенціал ріпаку та сировинна база
За оцінками науковців Інституту аграрної економіки, один гектар ріпаку дає в середньому понад 1 тонну біопалива за розрахунковими показниками. За останні два десятиліття площі й врожайність ріпаку в Україні зростали: середня врожайність перевищує 2,5 т/га, а передові господарства збирають 3,5–4 т/га. У 2025 році в країні налічувалося понад 16 тисяч аграрних компаній, які теоретично можуть постачати сировину для біопаливної галузі, що вказує на наявність достатньої сировинної бази для розширення переробки.
«З огляду на посівні площі ріпаку у понад 1 млн га, Україна потенційно може забезпечити значну частку своїх потреб у пальному самостійно. Загальна потреба у дизельному пальному для сільського господарства щорічно складає близько 0,9-1,0 млн. тонн. Тобто Україна має великий потенціал завдяки великим посівам ріпаку».
Економічні та регуляторні перепони
Попри цей потенціал, виробництво біодизеля в Україні залишилось переважно нішевим: існують окремі малі й середні міні-заводи, які виробляють кілька десятків тонн на добу, але загальні обсяги поки що невеликі. Головна причина — економічна неефективність у нинішніх умовах: біодизель є підакцизним товаром, і рівень цього акцизу робить його виробництво неконкурентним порівняно з традиційним дизелем. Пропозиції щодо пільгового акцизу для біодизеля не отримали достатньої підтримки, а відсутність обов’язкових квот на додавання біодизеля в дизпальне обмежує внутрішній ринок збуту.
Крім того, виробництво біодизеля стикається з дилемою: для нього використовують олійні культури, насамперед ріпак, які також є цінним харчовим ресурсом. Це підвищує вартість сировини і знижує привабливість біопалива для кінцевих споживачів, оскільки біодизель часто виходить дорожчим за нафтовий аналог.
На відміну від біоетанолу, для якого законодавчо встановлені чіткі вимоги щодо додавання до бензинів, ринок біодизеля в Україні не має еквівалентної регуляторної підтримки. Відсутність таких механізмів гальмує масштабні інвестиції в переробку та інфраструктуру. Експерти також вказують на потребу в комплексній державній програмі, що поєднувала б стимулювання виробництва, доступ до кредитування та розвиток логістики й переробних потужностей.
Якщо ж робити ставку лише на експорт сировини, Україна втрачає додану вартість: європейські заводи переробляють український ріпак на біодизель у себе на потужностях і отримують вигоду від готового пального. Для зміни цієї моделі потрібні податкові й регуляторні стимули, а також інвестиції у внутрішні переробні підприємства.
Дорожня карта розвитку біоенергетики до 2050 року прогнозує, що виробництво рідких біопалив може сягнути 850 тис. тонн нафтового еквіваленту на рік, з яких приблизно половина припадатиме на біопаливо першого та другого покоління. Однак досягнення такого рівня потребує додаткових державних ініціатив — від фінансових стимулів до нормативних вимог щодо використання біодизеля в транспорті й агросекторі.
Підсумовуючи, Україна має сировинний потенціал для збільшення виробництва біодизеля, але реалізація цього потенціалу обмежується податковою політикою, відсутністю обов’язкових ринкових квот і недоліками інфраструктури та переробки. Без системного підходу та стимулів переключення з експорту сировини на випуск готового пального залишатиметься економічно невигідним для багатьох виробників.